Я думаю, що доля визначає половину всіх наших дій, але навіть у цьому разі вона залишає нам владу принаймні над другою половиною.
Долю можна порівняти з стрімкими річками, що, розлютившись, виходять з берегів, виривають дерева з корінням, підтоплюють будівлі, змивають ґрунт з одного місця і кидають абиде. Кожен від них тікає, кожен поступається дорогою перед могутністю такого стрімкого поруху.
Доля — це річка, здатна змести все на своєму шляху, ніхто і ніколи не здатен чинити їй опір. Але її могутність іще зовсім не означає, що люди, коли вода спаде, не зможуть відновити берегів, побудувати нове і відновити зруйноване. Щоб, коли вода знову підніметься, вона або залишалася в безпечних межах, або принаймні не розтеклася так дико й не наробила великої шкоди. Те саме відбувається і з долею. Вона показує свою владу, коли не здійснено ніяких застережних дій, щоб протистояти їй. Вона скеровує свої атаки туди, де знає, що береги не зможуть стримати її наступ.
Звернення Черчилля до британців не могли змінити того, що вже сталося.
Його слова не були в змозі ні зупинити, ні відвернути потужної війни, така вже доля… але вони змогли наснажити людей чинити опір.
«Отож, виконуємо самовіддано кожен свої обов’язки й наберімося терпіння, щоб, коли Британська імперія та вся її Співдружність проживе ще тисячу років, люди могли сказати:
«То була їхня найпрекрасніша година»
Зі святом, яке на нас очікує!
